Тиць — і вільний

Коли я вперше натиснув «грати» у Funi Feast, думав: «Ось тут моя втеча». Але згодом зрозумів — це не втеча. Це дзеркало.

Якщо ти клацаєш на кнопку перед ставкою, а серце стукає, наче бубон під час сніданку — це не просто тривога. Це голос твоєї душі: «Хто ти насправді?»

Що важливіше за перемогу?

Гра не навчила мене брати ризики. Вона навчила мене… не грати коли хочеться.

Коли реклама пише: «Подвійна вигода!», а ти просто сидиш і дивишся на екран — це найсильніший ход у грі.

Це як коли косточка з зуба впадає у п’ясток: болить, але… свобода.

А що ж справжня нагорода?

Немає її на дошці. Її — у мовчанні після гри. У тому моменті, коли ти раптом зрозумів: «Я не мав нічого втрачати… бо сам собою уже все маю».

А тепер скажете: вибирайте? чи просто клацайте? 😏