Коли Тиша Говорить

Я не прагував перемогти. Я навчився слухати. Між джазовими акордами й гомомом автоматів — євангелія мами, стурність батька — я зрозумів, що фортуна не кричить з екрану. В ‘Ехоах Порожу’ я не переслідував джекпоти. Я вивчав закономірність у тьмяному світлі після півночi — коли колесо зупиняється перед тим, щоб знову обертися.

Коефент? 45,8%. Стороннє стол? 44,6%. Але ці цифри не говорять. Що ж говорить? Тиша митраж спроб — вдихання перед натиском «спин». Саме значення живе там.

Я думав, що стратегія — все: лимити банкрулу, таймери бонусу, уникання нахилу… а потiм я бачив стару жiнку в кутку, очi закритi, посміхаючи через сльози, коли вона виграла Rs.12000 без фанфаре. Вона не святкувала перемогу. Вона святкувала присутнєсть.

Ця гра — не про алгоритми. Це про сполучення — з твоїм страхом, твоєю тишою, твоїм ритмом.

О 2 годинi ночi, самота на диванi в чиказькому квартирi, з гарнфонами Колтрейна низько — я клыкаю «спин» — не тому що вбиваю вдачу. А тому що все ще вбиваю: я не одинокий.