Гра у тиші: Я знайшов себе

Я навряд чи прагматичний до великих виграшів. Мені потрібно було бути почутий. У мультикультурному районі, де молитви євреїв змальшувалися з африканськими колисками, я рано зрозумів: сенс — у просторах між програчами, а не перемогами. Моя перша гра — не про стратегію. А про тишу.

О 2 годинi, пiсля змiни я вiдкрила додаток. Не за грош, не за славою. А щоб почутий.

Таблиці «Fort Niu»? Це не храми шансу. Це дзеркала.

Кожен оберт — наче запалення свiчки у порожнiй кiмнатi — без натовини, без оглушень, лише я й тихий гул машини поблизу мене.

Я припинув переслiдувати джекпоти, коли зрозумiв: кожний клiк — акт самопознання.

Справжнiй бонус — не множник. А пауза мiж ставками.

У цих тихих моментах я почала писати нотатки на салфетках: «Що ти сказав, коли нihто не слухав?»

Я приєдналася до невеликої спilки — лише п’ять інших, хто грав о 2 годинi. Ми не публкували скрршотси для лайкiv. Ми їх публкували, бо нарешно сказали щось справжнє.

Це не гемблинг.

Це ритуал.

І інодис… тоба вам не треба перемогти, щоб бути цлим.