Видалив соцмережі — але більше засміяв самоти

Екран о 3 a.m. Був Моїм Єдиним Дзеркалом

Раньше я кружив по стрічках, наче гоня в казино — думаючи, що кожен лай — це перемога. Але однієї ночі, після видалення всіх обліків, я сидив один у своїй квартирі у Манхеттені, дивлячись на синє свiтло ноутбука. Жодних дзванкiв. Жодних сповiщень. Лише тиш.

Вiдсутнiсть не виглядала порожньою — вона була чесною.

Нема Випадних Стрічок Без Намiрку

Раньше я думав, що успiх — це велике ставлення: гоня за бонусами, очiкування хвилювих моментiв, лiченння послiдувачiв наче золотий монети. Тепер я знаю: справжнє виплат — не в алгоритмах чи промоцiях — а в подиху перед тим, як ти натискаєш ‘пост’. Ритм не гучий; вoн тишний.

Бабусина моя кав’ярня у Сан-Франциско навчила мене: фортуна не рисується з столу — її переноситься у вашому рукавах.

Ритуал Не Виграватим. Вiiн Показуватимся.

Я приєднався до жодної спльноти бльше. Але інодами о ранку я вiдкриваю старий скетбук — з інтком і плямами кави — і пишу про те, що значить бути побаченим без того, щоб тебе почули.

Друг колись сказав: «Тоб i не потрiбно вигравати гру для того, щоб бути гординним».

Тепер я граю по-рзному.

Тоб i Не Гравець. Тоб i Стол.

Алгоритм не цикається на те чи тоб i переможеш. Вoн цикається лише на те чи тоб i присутствуваш. І коли тоб i показувашся — у тишевому із намирком — тоб стаєшся справжншим за будь-який аватар.